Хлопчики не плачуть. Як пережите в дитинстві фізичне насильство ламає дорослих чоловіків
Фізичне насильство над дітьми досі вважається методом виховання: батьки б’ють малюків і стверджують, що їм це на користь.
До «ременя» хлопці почасти вразливіші за дівчат, бо з них стереотипно виховують «справжніх чоловіків», які не плачуть, не виявляють почуттів і завжди готові дати здачу.
20 червня 2022 року парламент України ратифікував Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок, домашньому насильству, а також боротьби з цими явищами. Президент закон про ратифікацію конвенції підписав. І хоча в назві документа окремо виділено жінок, Стамбульська конвенція покликана захищати від насильства усіх, незалежно від статі, раси, релігії, віку.
hromadske вирішило дослідити, до чого призводять методи виховання, які включають насильство, та чи вдається дорослим чоловікам подолати свої дитячі травми.
Стілець для биття
31-річний Сашко називає свою сім’ю класичною, як на радянські часи. Мама — математикиня, тато — фізик, велика квартира, бібліотека… і щира впевненість обох батьків у тому, що син мусить вчитися відмінно, приходити додому вчасно, слухатися їх у всьому та бути «справжнім чоловіком».
«Вони не вважали, що виховання — це окрема наука, що мене слід виховувати інакше, ніж це було з ними», — каже він.
У дитинстві тато бив Сашка фактично за все: за поведінку, погані оцінки, непослух.
«Моя бабуся була вихователькою в дитячому садку. Щовечора, коли ми приходили додому, вона розповідала про мій день батькам. Мене заводили до їхньої спальні, я сідав на маленький червоний стільчик, і там мав думати над своєю поведінкою та чекати, коли прийде батько», — згадує хлопець.
Потім тато повертався з роботи, обирав ремінь (з огляду на те, наскільки сильно, на його думку, того дня не слухався син), і бив.
«Що я відчував після цього? Був радий, що все скінчилося. А ще — що пів години до мене в кімнату ніхто не заходитиме і я зможу побути сам. Тоді не було такого поняття, як особистий простір».
«Хто мав синця — той вважався крутим»
Сашко ріс невпевненим у собі: боявся реакції батьків, їхньої оцінки, боявся бути побитим.
«Постійний гіперконтроль, гіперопіка. Я мав прийти зі школи і одразу ж зателефонувати батькам з домашнього телефону і повідомити, що я вдома. На дорогу я зазвичай витрачав 25 хвилин, і якщо телефонував на 10 хвилин пізніше — ввечері мене чекало покарання», — каже він.
Юнак не знав, як порозумітися з однолітками, тож часто отримував і від них: йому ламали окуляри, ніс, усім класом били. Через постійну пригніченість і апатію почав думати про самогубство — зупиняв лише страх.
Протягом десяти шкільних років Сашко змінив чотири школи, і не били його лише в останній. Там ігнорували.
«Це була єврейська школа: вважалося, що тебе булять, коли ігнорують. Твій статус визначався за тим, із якої ти сім'ї: багатої чи бідної, єврей чи не єврей. Мене це влаштовувало. Я ідеально провів той рік».
За його словами, у трьох попередніх школах вдома від батьків отримували всі. Після батьківських зборів вони з однокласниками хвалилися, в кого більше синців.
«Це такий культ токсичної маскулінності: мовляв, ти чоловік, чоловіка прикрашають шрами, а життя — це війна. Хто мав синця — той вважався крутим», — зазначає Сашко.
«Б’ють у школі, б’ють вдома, б’ють надворі… І ти розумієш, що перемагає сила»
Сашко дорослішав, методи виховання батьків змінювалися. Замість ременя батько почав вдаватися до ударів.
«Згадую ситуацію, як я прийшов зі школи, почав роззуватися. Тато стояв біля мене й перевіряв щоденник. Як зараз пам'ятаю, там було написано: “Не працює на уроці, поведінка — 2”, — і його нога полетіла мені в обличчя. Миттєво пішла кров. Я досі не можу дихати лівою ніздрею», — згадує хлопець.
Мама Сашка на домашнє насильство не реагувала, ба навіть звинувачувала сина в тому, що він «доводить» батька.
«Захисту не було ні від кого. Я навіть не розумів, що він потрібен. Б’ють у школі, б’ють вдома, б’ють надворі. І в іншій школі все так само. І ти розумієш, що перемагає сила», — говорить молодик.
«А ми що… Виховуємо тебе, як нас виховували»
З цим переконанням хлопець жив ще багато років. Шукав себе та своїх людей, двічі вступав до університету й кидав його, намагався наново побудувати стосунки з сім’єю.
«Я почав спілкуватися з батьками за кілька років по тому, як від них переїхав. Я зрозумів, що, виявляється, з ними можна розмовляти. Досі вони ніколи не запитували, як у мене справи. Лише: як у школі, які оцінки? І засудження, коли щось не так».
Ще за кілька років Сашко почав говорити з рідними про насильство. Проте батьки не поставились до переживань сина з розумінням. Вибачень також не було.
«Вони казали: “Це ж ти вчиш психологію і знаєш, як усе в мізках влаштовано, а ми що… Виховуємо тебе так, як нас виховували”», — розповідає чоловік.
Фізичне насильство в дитинстві чоловіків
У 2021 році в правозахисній організації Amnesty International провели дослідження щодо ролі насильства в соціалізації чоловіків. У ньому взяли участь 2016 респондентів.
Кожен четвертий зауважив, що в дитинстві чи юності потерпав від домашнього насильства, але коли їм наводили приклади конкретних ситуацій — кількість ствердних відповідей збільшувалася. З’ясувалося, що 65% у дитинстві батьки давали потиличників або ж били ременем.
Окрім того, половину респондентів у дитинстві принижували та залякували; 17% страждали через те, що родичі позбавляли їх житла, одягу чи особистих речей; 4% пережили сексуальні домагання або небажані сексуальні дотики з боку рідних.
Своїми кривдниками чоловіки найчастіше називали батька, вітчима чи партнера матері.
«Мене били і я буду бити»: традиція, яку треба змінювати
Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт і керівник психотерапевтичного центру «Лабораторія змін» говорить, що в Україні вельми поширена думка про те, що побиття, сила, страждання — це шлях «справжнього, маскулінного чоловіка».
«Вважається, що дівчат начебто потрібно виховувати ніжними, тендітними. Мама радше захищатиме від батька доньку, ніж сина. Син же, як “справжній чоловік”, мусить усе витримати: мовляв, через це проходять усі хлопці, саме це їх виховує. А от усе, що не про силу, начебто виховує жіночність — себто те, що віддаляє чоловіка від маскулінності», — каже психотерапевт.
Уляна Долиняк, директорка Центру педагогіки травми, також наголошує: тілесні покарання не можна вважати методом виховання — це насильство.
«Це стереотип: мовляв, мене били, і я виріс хорошою людиною, тому і я буду бити. Його треба змінювати. Це неймовірно шкодить дітям. Це свідчення дорослого безсилля і тотальної алогічності», — каже фахівчиня.
Що стоїть за хлопчиками, які не плачуть
Діти, яких б’ють у сім’ї, відчувають фрустрацію, страх і потребують захисту. Якщо ж вони його не отримують — за словами Володимира Станчишина, в них вмикається режим «виживання».
Насамперед дитина хоче догодити своєму кривдникові: старається коритися йому, слухати, намагається імітувати його поведінку. А злість, яку не може повернути насильнику, виливає на інших — на слабших.
Уляна Долиняк зазначає: «Якщо хлопчик переживає насильство і йому до того ж забороняють про це розповідати, якщо після побиття кажуть: “Перестань плакати, ти ж пацан, тобі не можна”, “Не рюмсай”, — його емоційний розвиток дуже швидко гальмується».
Такі хлопці ще у підлітковому віці можуть почати експериментувати з алкоголем, наркотиками, азартними іграми.
«Емоції — це щось, що ми переживаємо щодня, але часом не можемо з ними впоратися. Хлопчики, які отримують величезні дози насильства в сім’ї, мають у собі дуже багато злості й болю — і водночас заборону на те, щоб їх виражати».
А далі, коли дитина дорослішає, вона може почати ідентифікувати себе з насильником. З психологічного погляду це означає впевненість у тому, що виграють лише ті, хто має силу. «Мовляв, лише насильнику належить влада. “Я не хочу програвати ціле життя, я не хочу бути лузером, а отже, у мене немає вибору: я маю стати таким же, як насильник”. Зʼявляється ризик, що ці хлопці перетворяться на чоловіків, які не будуть здатні впоратися з власними емоціями, а відтак повторять картинку, у якій виросли», — пояснює психологиня й додає: це лише один зі сценаріїв майбутнього дітей, яких били. Вони можуть опинятися в ролі жертви й надалі, проте якщо вчасно отримають допомогу та захист, — мають усі шанси на власну здорову сімʼю.
